На 2025 рік в Україні і медики, і навіть пересічні громадяни вже знають про ЕКМО. Цьому посприяли як вірусні епідемії, так і розвиток трансплантології, де без ЕКМО – ніяк. Перше що спадає на думку багатьох про ЕКМО – що це дорога технологія. Але це лише тому, що всі інші методики через вищу ціну взагалі недоступні

Рятівна технологія ЕКМО в Україні дарує в інтенсивні терапії можливості, дотепер недоступні  через брак коштів. Ще років 20 тому неефективність вентиляції на апараті ШВЛ в реанімації ставала вироком. Інтенсивна терапія закінчувалася на апаратах, що фактично заміняли мішок Амбу в руках невтомимого анестезіолога. І нічого ліпшого за примусовий вдих/видих за рахунок машини не було. Та й останні машини – то здебільшого були радянські динозаври. «Бриз» та інші. На тому й крапка.

А у цей час в розвиненому світі технологія екстракорпоральної мембранної оксигенації (ЕКМО) вже отримала апарати нового покоління, що не руйнували кров при тривалому використанні.

Цим було закладено підвалини технологічного переходу і майбутнього масового успіху впродовж першої в 21 сторіччі епідемії свиного грипу, H1N1. Тоді з нею познайомилися реаніматологи по всьому світу. Це призвело до масової цікавості спеціалістів, і переосмисленню концепції ЕКМО як рятівної в найширшому спектрі показань.

Адже що по суті є ЕКМО?

По-перше, - примусовий апаратний газообмін крові хворого у штучному зовнішньому колі кровообігу. Що дозволяє без медикаментів і опосередкованих впливів на власну дихальну і серцево-судинну систему пацієнта здійснити корекцію газів крові. Останнє дозволяє за хвилини «полікувати» стани, що раніше ставили хрест на перспективах хворого. Без жодних варіантів з ШВЛ і киснем.

По-друге – циркуляторна підтримка, можливість тимчасово протезувати функцію власного серця взагалі або підтримувати її, допоки серце «впрацьовується». Остання опція стала рятівною для кардіохірургів та ендоваскулярних хірургів, і саме вони стали тими неофітами, що несли методику в маси всі ці роки. Так, власне, відбувалося і в Україні.

За ці десятиріччя методика ЕКМО відносно не стала набагато дешевою. З огляду на досвід країн, де кількість випадків застосування зросла експоненційно, - вся річ у кількості запусків. Одне діло сотня-дві на десятки мільйонів населення, і зовсім інше – тисячі, як-от в Туреччині чи Польщі. Тоді ситуація міняється, хоча і не в рази. Але чому так? Власне, бо технологія ЕКМО – найдешевша серед існуючих методів штучної підтримки життєдіяльності. Останні включають і інші, навіть більш фізіологічні та просунуті заходи, але вони ще складніші, і не такі масові. Тому – ще дорожчі.

Розглянемо, наприклад, що відбувається з пацієнтом з серцевою недостатністю термінальної стадії, котрий очікує на трансплантацію серця на Заході? Спочатку він може поступити в реанімацію після раптової зупинки серця десь у себе вдома чи на вулиці, або й в лікарні, після того як його реанімували, і навіть перевели СЛР (серцево-легеневу реанімацію) в модальність екмо-СЛР, підключивши під час проведення реанімації до апарату ЕКМО. Що ж, він побуде на ньому від сили 5-7 діб. І потрібно буде щось вирішувати, адже так швидко донорське серце зазвичай не знаходиться. А вено-артеріальне ЕКМО не найліпший метод підтримки, бо є фізіологічніший, - наприклад Impella, своєрідний маленький архімедів гвинт, що прокачує власну кров пацієнта від лівого шлуночка серця в аорту з об’ємом, який власне потрібний.

За відсутності змін в легенях та необхідності корекції газового складу крові на ЕКМО – від апарату екстракорпоральної мембранної оксигенації можна тоді взагалі відмовитися. Але ця методика значно дорожча за ЕКМО, і в Україні взагалі не представлена. Надалі постає питання, що потенційному реципієнту донорського органа небезпечно тижнями і навіть місяцями очікувати серце в лікарні. За такий час він цілком може «зловити» в лікарні небезпечну флору і отримати інфекційні ускладнення ще до бажаної трансплантації. Фатальну пневмонію, наприклад.

Тож є рішення і такої проблеми. Це постановка LVAD. Штучного лівого шлуночка. Цей апарат – індивідуальний пристрій, що імплантується в грудну клітину пацієнта. Після чого останній своїми ногами йде додому і вже там чекає на донорське серце. Ці технології звуться мостом до трансплантації. А ЕКМО в даному випадку стає мостом до моста.

Але в Україні є лише один міст. Найдешевший з нині існуючих у світі. ЕКМО по суті безальтернативне. І тому ми маємо багато випадків рекордного за тривалістю ЕКМО. Вони стають справжніми досягненнями і для колективів реанімацій, і для пацієнтів, особливо якщо вони таки дочікуються своїх нових сердець. Проте це від безвиході, бо всі інші варіанти через дорожнечу недоступні.

Тож так, ЕКМО – це недешево. Але це доступна в Україні технологія штучної підтримки життєдіяльності. Життєво необхідна пацієнтам, котрих ще можна врятувати. І плекати та розвивати ЕКМО – єдиний шлях, що веде сучасну українську медицину вперед.